Коли ми говоримо про високу духовність нашого народу, то перш за все уявляємо собі постать Тараса Григоровича Шевченка – духовного пророка нації, без якого нам не усвідомити, хто ми такі, як жили на світі і як жити далі.
Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру Кобзар, тому й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі.
Народжений на українській землі, під українським небом, він належав до тих людей-світочів, що стали дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять своє безсмертя. Через нього ми усвідомлюємо себе як народ.
У світовій літературі небагато знайдеться письменників, які б з такою всебічною повнотою, як він, змогли охопити минуле й сучасне свого народу і винести їм присуд за законами найвищої людяності й справедливості. Не тільки прагнення, а й уміння випереджати свій час властиве не кожному. Т.Г. Шевченко був щедро наділений тим чудодійним хистом провидця.
Він жив стражданнями й надіями простого люду своєї ніжно любимої України, чиїм вірним сином був і за щастя якої самовіддано боровся.
Тарас Григорович Шевченко був совістю, голосом і піснею народу. Слово Шевченка багатогранне і містке, як саме життя. Як життя, воно невмируще й вічне. Нев’януче слово Шевченка не розгубило свої сили й досі.
